У програмуванні один неправильний рядок коду може покласти цілий сервер. У житті цей рядок — це емоції, коли ти свідомо запускаєш процес, який не можеш контролювати. Ця стаття базується виключно на реальних подіях, де мої рішення ставали моїми ж граблями.
Фото має трохи еротичний характер – перепрошую. Анюта Акперова. Просто Анюта, якій глибоко байдуже на думку системи
Коли алгоритми не працюють
Я ніколи не боявся складних завдань, але з Анютою я ввімкнув режим, який мій внутрішній «адмін» назвав би критичним збоєм. Я сам створив умови для нашої близькості, знаючи, що це вразливість. Це не було «випадковістю» — це був свідомий деструктив.
Біль як частина прошивки
Навіть незважаючи ні на що, навіть після удару в щелепу — ту саму щелепу, яку мені вже ламали в Німеччині і куди поставили магнієву пластину — я продовжую наполегливо намагатися побудувати з нею стосунки. Це не мазохізм, це спроба відлагодити те, що, здавалося б, не підлягає ремонту.
Привиди минулого та «два зайці» – особисто від ivan.net.ua
В цей процес, як завжди, вплітаються тіні. Я пам’ятаю ситуацію зі Світланою, я пам’ятаю класику «За двома зайцями» і те, як вона виглядає зі сторони. Мій внутрішній адміністратор майже сказився від усвідомлення ірраціональності, але, мабуть, я маю перевірити це особисто.
Коли я аналізую свою вразливість, я згадую, як Анісія Семенівна рятувала мою доньку Дашу, коли та ледве говорила після нападу собак. Це вчить мене, що навіть там, де система видає фатальну помилку, іноді можливо витягнути критичний вузол. Я — Бог у своїх проєктах, але перед Анютою я перетворююсь на того, кого можна вразити одним ударом. І я все одно йду вперед. Це єдина чесна помилка в моєму коді, яку я відмовляюся виправляти.
