Контраст між тим, що називають «фанатською субкультурою» в Росії, і реальністю українського протистояння — це прірва розміром із життя.
Подивитися на цей масовий хоровод під МакSим на російських стадіонах — і стає очевидно, чого варта вся їхня показлива «брутальність». Роками ці трибуни малювали величезні банери, будували з себе бунтарів, розказували про якісь кодекси честі та вибивали двері на виїздах. Але як тільки їхній власний кремлівський карлик почав криваву війну, погнав їхніх же співгромадян на фарш і перетворив країну на агресивний концтабір — весь цей «грізний» рух моментально здувся.
Їхній максимум — це дружно відкривати роти під сльозливі попсинки на кубкових матчах, слухняно ходити по струнці та боятися пискнути проти реального диктатора. Це не ультрас. Це зручна, безхребетна масовка, яка здатна на бунт лише тоді, коли за це нічого не буде, або під наглядом силовиків. Вони роками тренувалися палити фаєри, але не наважилися спалити режим, який їх знищує.
У цей же час наші ультрас — разом із тисячами інших українських чоловіків — із перших днів повномасштабного вторгнення взяли до рук реальну зброю. Вони не співають на стадіонах, вони тримають найжорсткіші напрямки фронту, б’ються в окопах, спалюють ворожу техніку і кров’ю пишуть справжню історію свободи.
Висновок ivan.net.ua: ті грають у фанатів заради лайків і кубків, а наші — б’ються за життя. От і вся різниця між картонними героями та тими, хто робить історію.
