Це класичний сюжетний глухий кут, достовірність якого не витримає жоден голлівудський сценарій. Я збираюся на побачення. Можливо, навіть приводжу себе до ладу, сідаю за кермо, їду через розпечене місто. Переді мною сидить Світлана — мегагарна, розумна, з абсолютно адекватною «клепкою на місці», здатна підтримати будь-яку розмову. А всередині мене в цей момент розгортається театральна драма Шекспірівського масштабу, де головну роль грають зелені відблиски вечірньої Одеси, затерта фотографія в галереї та кожен проклятий піксель чужої присутності.
Смішно? До біса смішно й водночас так боляче, що хочеться вити.
Трагікомедія ситуації полягає в тому, що я фізично тут — кручу бублик, замовляю каву, киваю в такт словах співрозмовниці. А ментально я все ще стою на тому причалі чи вулиці, переглядаючи в сотий раз єдиний кадр, який чомусь має владу розривати мене на шматки. І от я сиджу перед живою, цікавою жінкою і на повному серйозі думаю: «А що я їй скажу? Що я безумно ще кохаю Анюту?».
Звісно, озвучити це вголос — ідеальний рецепт тотального сюрреалізму. Світлана прийшла на зустріч із реальним чоловіком, а не з моїми емоційними фантомами, привидівсями з минулого та незагоєними рубцями. Нести на романтичну зустріч вантаж чужих пікселів — це все одно що намагатися завести старий Huawei із нульовим зарядом акумулятора: смужка бігає, лампочка горить, а двигун не запускається, бо енергія йде зовсім в інший бік.
Бути трагі-романтиком у такі моменти — важка праця. Я розумію усю абсурдність буття, усвідомлюю усю несправедливість до нової людини, але чортівня всередині не відпускає. Я ніби розколотий надвоє: одна половина мене намагається жити далі, працювати, крутити кермо і пити чай літрами, а друга — застрягла в минулому столітті, де кожен спогад випалює випари на сітківці очей.
І що тут робити? Мабуть, єдине чесне, що може зробити справжній трагі-романтик — це визнати право на цей внутрішній піздець. Не вимагати від себе героїзму, не вдавати голлівудського мачо, якщо душа нагадує розбитий монітор. Побачення? Вони не втечуть. А от зізнатися собі, що я зараз хворий нею, цими чортовими спогадами й світлом із минулого — це вже перший крок до здорового глузду.
Хоча картина, де я сиджу на терасі й ледь стримую сльози під час розмови з Світланою, справді тягне на хорошу чорну комедію.
