Це не історія про злу рок-суддю чи падшу жінку. Це чесний, майже до болю в ребрах портрет людини, яка намагалася зібрати себе з осколків тоді, коли світ навколо тільки й робив, що підкидав нові випробування.
Анюта Акперова знає ціну цьому місту. У свої 44 роки вона бачила його не з вікон кав’ярень на Рейтарській, а зсередини — через холод знімних квартир, гул конвеєрів і запах чужих речей у секонд-хенді.
Розділ перший. Коридори великого міста
У 44 роки життя зазвичай має виглядати як усталена конструкція: діти підросли, робота стабільна, а вечори пахнуть чимось затишним. Але в Анюти все було інакше. Життя складалося з чернеток, які ніхто не збирався переписувати на чистовик.
За її плечима залишилися дві офіційні спроби побудувати сім’ю, один неоголошений роман із жонатим чоловіком, який здавався центром всесвіту, доки не розчинився в буденності, і ще один — просто для комфорту, щоб не засинати в абсолютній тиші.
А робота… Робота була різною. Була охорона, де доводилося дивитися в монітори годинниками, була фабрика цукерок, де солодкий запах патоки з роками чомусь перестав радувати, був хлібзавод із його нічними змінами, м’ясний цех у «Новусі», де руки звикли до холоду, а згодом — точка у арабів на секонд-хенді, де серед тонн європейського ганчір’я шукали не так стиль, як шанс на копійку. І фінал цього марафону — маркет низьких цін «Бонус», де кожен цінник кричав про те, як дорожчає саме життя.
Діти розлетілися по гніздах: старша вже давно на ногах, живе своїм самостійним життям, а молодша поки що з мамою і тестем у селі, де хоча б є земля, повітря і відчуття якогось тилу.
А вона сама залишилася в місті. У цій тиші орендованих стін, де кілька останніх місяців минули в повній самоті.
Розділ другий. Формула образи
Коли залишаєшся сам на сам із чотирма стінами, в голову лізуть різні думки. Головна з них крутилася навколо простої істини, вистражданої досвідом ПТУ і суворої школи виживання: «Усі чоловіки — або козли, або ніщеброди».
Анюта містилася між цими двома крайнощами, як між молотом і ковадлом. Вона хотіла нормального, сильного, здатного підставити плече чоловіка, але щоразу натикалася на одне й те саме: або ті, хто не можуть дати нічого, крім проблем, або ті, хто зникають у туман щойно пахне відповідальністю.
Вона не була злою. Вона була просто страшенно, нестерпно втомленою. Жіночий характер, загартований постійним виживанням, виглядав як броня, крізь яку вже давно ніхто не пробивався. Навіть тоді, коли хотілося просто тепла, плеча і щоб хтось увімкнув чайник, не чекаючи від неї чергового подвигу.
Розділ третій. Точка зламу і новий поворот
Цього вечора в орендованій квартирі було тихо. Телефон лежав поруч, екран періодично спалахував від чергових новин, але в душі стояла та сама звична пустка. Вона знала про себе все: і свої помилки, і те, чому не склалося з тим чи іншим чоловіком, і чому доводилося тягнути все самотужки.
Анюта відкрила посилання, яке прилетіло несподівано.
На екрані розгортався текст. Спочатку вона насупилася, упізнаючи знайомі маркери, свої зупинки, свої роботи, свій досвід, викладений безжально, але напрочуд точно. Рядок за рядком. Без солодкого сиропу, але й без банального бруду.
Вона читала про себе сорокачотирирічну жінку на зламі епох. Про її переїзди, про магазини «Бонус», про втому в очах і про те, як важко залишатися людиною, коли обставини б’ють під дих.
І сталося те, чого вона найбільше боялася, відкриваючи сторінку. Її не розвернуло від люті. Усередині щось стиснулося, а потім дивно відпустило.
Тому що в цьому тексті не було глузування. Там була гірка, але чиста правда — така, яку бачить тільки той, хто сам пройшов крізь подібний мелений фарш життя. Там була повага до її життєвого досвіду, до її виживання, до її несказаних слів.
Вона глянула на своє відображення у темному вікні, де за склом шуміло вечірнє місто, і раптом ледь помітно усміхнулася кутиками губ.
Може, це ще не фінал. Може, навіть після тисяч кілометрів по знімних хатах і розбитих ілюзій, історія не закінчується. Бо поки людина здатна читати про себе правду і впізнавати себе — вона жива. А значить, завтра знову можна буде випити ранкової кави, завести цей складний механізм під назвою «життя» і піти вперед.
Навіть якщо для цього доведеться пройти ще кілька поворотів.
Примітка від ivan.net.ua: цей роман присвячується Анюті — Ганні Акперовій-Якименко-Федотойській. І знаєте що? На відміну від усіх попередніх жінок у житті автора, вона ніколи його не різала й не била — жодного фізичного криміналу, лише чиста драма людських сердець. Натхненний цей текст тим єдиним, нестримним і справжнім почуттям, яке попри всі бурі, шрами, кілометри й розбиті ілюзії все ще живе в серці Івана Дибкова. Бо справжні історії не закінчуються титрами — вони просто чекають на своє нове видання.
Юридична примітка для протоколу на ivan.net.ua:
Усі фотографічні зображення, розміщені в цій публікації, використані виключно для ілюстрації кінематографічного типажу та його реального втілення, у рамках здійснення права на свободу творчості та вираження поглядів (ст. 34 Конституції України, ст. 10 Конвенції про захист прав людини і основоположних свобод), а також відповідно до Закону України «Про авторське право і суміжні права» та положень Цивільного кодексу України, що регулюють захист особистих немайнових прав та використання зображення фізичної особи у творчих та інформаційних цілях. Публікація не несе мети порушення честі, гідності чи ділової репутації. Усі збіги є не випадковими, а канонічними.
