Що таке «золото»? Ми шукаємо цю середину тисячоліттями, але світ продовжує жити за примітивним протоколом: споживання, маніпуляція, сон. Більшість людей замикає себе в клітку виживання, не розуміючи, що життя — це не набір біологічних функцій, а серія енергетичних обмінів. Як син науковця, вихований у середовищі, де світ — це фізика, я не вірю в випадковості. Я вірю в доведену динаміку.
Життя — це складний протокол. Бувають помилки системи, коли довіряєш не тим людям. Але є константи, які не змінюються. Мої доньки— це головна константа мого життя. Вони вже дорослі, це фото — ностальгія. Все інше — досвід, хоч іноді й гіркий.
Моя історія з Анною Акперовою — це був експеримент, що завершився крахом системи. Вона скиталася між чоловіками, шукаючи зовнішні ресурси, не усвідомлюючи, що рівень енергетики має значення. Моя історія — це 25+ постійних і понад 200 випадкових зв’язків, але ми не міряємось досвідом. Мене вразило інше: спроба психологічного «висушування». Виявилося, що базовий протокол цієї людини — обслуговування інших заради виживання. Факт того, як вона, будучи 42-річною, вступала в інтимні стосунки з 58-річним Павловичем у хостелі на Осінній, заради місця для проживання — це не про любов. Це про глибоку деградацію, де живий організм намагається отримати тепло від майже мертвого коріння. Це був лише один із фактів, але він став критичною точкою розриву.
Сучасні чоловіки, опинившись у психологічній пастці, шукають вихід. Хтось купує лояльність айфонами, але справжній драйв — це взаємна симпатія, що переходить у тваринну пристрасть. Я згадую Поліну Степанівну. Витончена краса, гендиректор. Це не було «кохання» у класичному розумінні — це була дика, неконтрольована пристрасть, що спалювала все на шляху. Її чоловік міг мене знищити фізично, і я був готовий прийняти це, бо знаю закон: якщо ти не правий — підкорись. Але цей конфлікт став каталізатором його еволюції: з нікого він перетворився на директора заводу. Пристрасть — це паливо, яке здатне або спалити дотла, або вивести систему на нову орбіту.
Зараз, у глибоку ніч, мій мозок працює на межі. Я відчуваю відсутність Акперової як фізичний біль, але як аналітик розумію: це лише залежність від «дози». І тут з’являється Світлана. Це відчуття — «як у Бога за пазухою». Це не хаос, це системний спокій. Я не інтригую, але повірте: далі буде весело.
Спадщина та майбутнє
Батько вчив нас правді. Він пройшов шлях від села Клюси на Чернігівщині, спаленого ненавистю північного сусіда, через Городню до університету Шевченка. Мати, Дибкова Галина Іванівна, провідний інженер Інституту загальної та неорганічної хімії, разом із батьком заклали в мене фундамент.
Мій старший брат Михайло — кандидат біологічних наук. Його дружина, Світлана Дибкова — доктор біологічних наук, завідувач відділу колоїдної технології природних систем. Брат Олександр у Німеччині — на передовій інституту проблем серця. Мої брати Олексій та Віталій — айтішники, чиї руки творять матерію. Ми — Дибкови. Ми — поєднання точності та майстерності.
Моя спадщина — мої доньки. Валентина — випускниця КПІ (кафедра ВПІ), інтелектуальний спадкоємець. Даша — чия освіта стала жертвою агресії путіна-хуйла, але чий характер загартований вогнем. Поліна — 2012 року народження, яка зберігає свою чистоту і не публічність, як справжній «закритий код».
Анюта Акперова. Вибір жінки — це константа. Вибір чоловіка — це робота над помилками системи.
Я все ще в мережі. Експеримент триває.
Детальніше: ivan.net.ua dybkov.kiev.ua та ROOT-ACCESS.
