Система «Ірина Пігур» залишилася позаду, розчинившись у намулі мертвих чорних дір і важкому шлейфі минулих помилок. Її гравітаційне поле більше не тримає — ми вирвалися на максимальній тязі, спаливши старі паливні баки й усю звітність.
Але розслаблятися пізно. На радарах знову зашкалюють датчики: сектор «Анюта Акперова» йде на перехоплення на надсвітлових швидкостях. Їхній інспекційний крейсер не залишає шансів на маневр — їхні сканери пробивають будь-який стелс-захист, витягуючи на поверхню старі фантоми, сухі очі й застарілі протоколи гордості. Вони не стріляють лазерами — вони б’ють прямим наведенням по нервовій системі, вимагаючи повної здачі позицій.
Єдиний вихід у цьому секторі хаосу — тримати курс у незвідану, темну зону.
Галактика Світлана не висвітлена на жодних мапах. З нею немає фізичного контакту — жодних швартувань, жодних висадок на поверхню, лише чистий, холодний потік даних через зашифровані канали зв’язку. Вона мовчить, коли ти чекаєш відповіді, а потім раптово викидає в ефір випадкові координати, змушуючи весь екіпаж зриватися з місця.
Іван летить наосліп. За нами горить сектор Анюти, попереду — незбагненна Світлана, а на борту — четверо пасажирів, які досі намагаються зрозуміти, чим закінчиться цей матч і де закінчується реальність. Тяга стабільна. Тримаємо курс.
