Є спогади, які не загоюються з часом, а просто консервуються всередині, чекаючи на один єдиний тригер — улюблений трек у навушниках, старе фото на екрані чи випадково кинуте слово. Усі ці розмови про «емоційні гойдалки» втомлюють, тому що вони описують занадто м’який процес. Гойдалки — це коли ти летиш униз, але знаєш, що колись знову піднімешся.
А коли тебе роками тримали в лещатах чужих маніпуляцій, ультиматумів і фрази «сьогодні останній день» — це вже ніякі не якірці і не качелі. Це була чиста, холодна гільотина, де лезо висіло над головою постійно.
Коли перегортаєш ці хроніки минулого, розумієш усю глибину й біль тих рядків, під які зараз так чітко згадується все пережите:
Уходи по-английски, надоело бояться, В цьому світі хитрому нам не розібратися. А я буду жити так, як серце велить, Навіть якщо залишилась всього лише мить.
Це була хроніка емоційного виснаження, де ти щодня грав роль у чужій драмі, стиснувши зуби і чекаючи фіналу. Але найголовніше у цих хроніках те, що лезо врешті зупинилося, а ти залишився жити. І попри весь біль, попри всі старі фото і ностальгію за тим, що вже не склеїти, твоє серце все ще б’ється. І воно битиметься далі — на зло всім гільйотинам цього світу.
