Діти — це не фільтри в Instagram. У них немає рамок, немає цензури, а їхня логіка іноді може збити з ніг сильніше, ніж будь-яка життєва драма.
Нещодавно ми з донькою Дашею згадували нашого кота Морчика. Історія його кінця, у виконанні дитини, — це шедевр, який змушує задуматися про те, як ми вчимо дітей сприймати смерть і реальність.
Ось як це звучить у них у голові:
«Спочатку він помер. Потім здох. Потім ми його закопали. А потім похоронили».
Здавалося б, просто дитячий сумбур. Але в цьому є якась дика, сира правда. Ми, дорослі, постійно намагаємося підібрати «правильні» слова, пом’якшити кути, створити ритуали, щоб не ранити психіку. А дитина просто фіксує етапи: перехід стану, біологічний факт, дія і — нарешті — ритуал.
Це змушує подивитися на власне життя інакше. Ми так само «закопуємо» свої проєкти, стосунки, плани, а потім робимо вигляд, що «хоронимо» їх з почестями. Можливо, діти просто чесніші з собою? Вони не ховаються за евфемізмами. Вони бачать світ таким, яким він є: без прикрас, де смерть — це просто логічний ланцюг подій.
Часом варто прислухатися до того, що говорять діти. Вони не намагаються бути зручними, вони просто констатують факти. І це найкоротший шлях до того, щоб перестати жити в ілюзіях.
Будьте разом і далі з ivan.net.ua
